– А ти й досі вважав, що я у церковну бібліотеку їздив чи вишкіл який закінчував? – без образ мовив Тар. – Ні, Іване, не там я був. То як сам не маєш думок… Піду по ночі… Довкола позаглядаю, може, на кого лаятися почну без приводу, та й вистачить на заклинання.
Когут недовірливо зиркнув на князя, та, відчувши як у роті майже не має слини. нічого не заперечив.
– Не переймайся, – втішив Тар товариша Якова. – Усе буде добре. Не таке вже й жахливе те потойбіччя і та магія Гріху.
* * *
Відомо, що Тар збрехав. Лаятися не допомогло б. Зловчинення має бути справжнім, вагомим. І можливість скоїти подібне виникла сама собою.
Перевтілившись у кажана, Тар вирішив пошукати пригод. Але Січ спала. Він пролетів над стіною, минув східний порт та дістався затоки. Кружляючи між пишних крон, застиглих від штилю верб, князь, раптом помітив на березі козака, який садить дівчину у замаскований листям човен. Тар знову перетворився на Якова і сховався у чагарнику, аби прослідкувати за тим, що буде далі.
Князь не покладав великих очікувань на подібний епізод, але життя – то низка випадковостей, то чом би й ні. Козак, чиє обличчя князь ніяк не міг роздивитися, спустив на воду човна із молодичкою, та видершись на палубу сам, ухватився за весла і почав гребти. Що то була за дівчина – Тар здогадався. Козак же не був йому знайомим, та, мабуть, хтось із друзів писаря.
– Гребти, гребти і ще трохи до гори, – прошепотів Тар, слідкуючи за маленьким рибальським суденцем, що повільно колихалось на хвилях. Тар розумів: дістатися берега козаку і дівчині вдасться не раніше обіду, а може, й наступної ночі.
Раптом вода під маломістким завирувала і по обидва борти вилізли довжелезні суховії-руки, геть зовсім оповиті водоростями. Рука з кривими нігтями схопили дівчину за голову, та – заверещала, але й у такому, відносно недалекому, місці від Січі, навіть у нічну тишу, її ніхто не почув. Князь вихопив пістоля, і швидко запхнув назад до поясу. Доля дала йому подарунка. Він міг допомогти, та вирішив нічого не робити. Байдужість, як відомо, чи не найгірший гріх за усіх. Багато на йому темної магії скоєно. Вмостившись на м’яку теплу траву, Тар із захватом продовжив стежити за нападом.
У додаток до рук із-під води вилізла зубата паща. Декілька разів вона клацнула гострими іклами та розкрилася на всю ширину. Вправним рухом відкрутивши дівчині голову та іншою рукою зрізавши верхню половину козака із шаблею в одній руці, водяний запхнув трофеї собі до рота та зник під водою. За кілька секунд потому шабля вистрілила із води, закрутилася з низьким шурхотом і встряла до землі у кроці від князя.
– Ти бач, – протягнув Тар. – Я навіть не міг уявити, що й тут дитинча вештається. Чи то може його до Хорти щось манить…
Умить Тар пригадав усе, що відав – то була одна із його улюблених справ – і, зробивши миттєві висновки, знову вернувся до літньої тиші.
– Боюся, що затемнення сонця по цьому тижні примножить мій клопіт. Справжнє sanguine sollemnitatem15 назріває… Шабаш, як кажуть у народі. Так… Як би було весело, аби я здихався цієї клятої обіцянки.
Тар дещо роздратовано зиркнув у небо. Майже повне біленьке коло місяця випускало яскраві промені. Князь примружився і опустив погляд до води. Під чорною полудою, продірявленою блискучими цяточками, по верху сріблястої місячної стежини повільно плив човен. Плив, прикрашаючи срібло темною смугою червоної крові.
Уламок ХІІ. Ще одна балакуча тварина
Повернутися Тар вирішив звично, без трансформувань. З південної вартової вежі, що красувалася над ринковими воротами, князя окликнули.
– Що це там за гівно по ночі вештається? Дірок у тілі замало?
На обличчі Тара промайнула усмішка. Цього козака Яків добре пам’ятав. Ще з юнацтва Турет почав лаяти всіх підряд, коли випив води з тої криниці, що під забороною була. Отож, тепер січовики мали терпіти лайки Турета, бо доброго слова від нього ніколи не почути. Дяки ж, а їх на Січі побувало немало, намагалися вилікувати лайливого козака, вигнати молитвами, або магією Покаяння той прокльон. Та все марно. Лиш завдяки деяким жестам, мирним людям на щастя, їм вдавалося зробити Турета на деякий час німим. Що ж до іншого…
Турет славився своєю зовнішньою вродою. Вродою настільки виключною, що дівчата усіх мастей навіть не звертали уваги на його лайливу манеру викладати думки. Усе у нього було в міру, у всьому була симетрія. Ніс та підборіддя, зріст і плечі. У блакитних очах Турета постійно панувала синь безхмарного неба. Але більш за все він славився своїм могутнім чоловічим приладом. І хоча козаки були відомі, як, здебільше, чемні представники людства, усе ж таки: люди є люди. То ж прилад Турета, з часом, перетворився на січову легенду та привід для підбурювань. Сам же Турет ніколи на те уваги не звертав і вважав, на подив інших, дану тему поганим приводом до жартів.
– То я, Яків! Не бач? – посмішки крикнув князь. – А ти ще й досі, друже, не можеш жодного речення вимовити без того, щоб гівно згадати чи образити кого?
– Відьмин чоловік! – сміючись крикнув Турет з висоти. – Дупою же-ж відчував, що гівняного мушкета можна не витягати. Проходь, курінний, досить сракою кропиву пестити.
– Гаразд. Бувай, друже.
– Стули свою пельку та йди вже! Падлючу тишу балачками шматуєш.
Турет замовк, а Тар, не кваплячись, пройшов крізь височенні дерев’яні ворота, що врізалися у січ на ровом.
* * *
Коли князь дістався кімнати Когута, то побачив те, на що ніяк не очікував. Біля ліжка, тримаючи руки над сплячим Іваном, стояв рудоволосий дяк. Від долонь дяка на все тіло Когута простиралася біла полуда, що іскрила сріблястими цяточками по всій довжині.
– Слава Сибові, курінний.
– Слава. А ти, мабуть, Мих? – запитав князь, намагаючись пригадати побачену ним магію.
– Кажи до мене Добрушка.
– Гаразд. І що це ти робиш, Добрушка?
– Я наклав на Івана чари Покаяння, – втомлено відповідав дяк. – Йому різко стало гірше. Трохи Кирила не побив. А я якраз у гості навідатися вирішив. Як тепер бачиш – вчасно.
Дяк оглянув полуду та продовжив:
– Заклинання Між світів занурило Івана до штучного сну, та довго я так не витримаю. Щобільше – два дні. Ще й з тиждень потому відновлюватись доведеться. Але два дні Іван ще протримається.
– Знаю, – погодився Тар. – Важке заклинання.
Дяк зиркнув недовірливо, але без розпиту мовив далі:
– Іван розповів мені у кількох словах про вашу бесіду. Я проти Гріху, та як іншого виходу немає – роби, курінний, що збирався. Тільки подалі від моїх очей. Не треба дяку на таке дивитися.
– Невже спокуса? – припустив Тар. – Чи чутки по Січі, що ти із бісами вештаєшся, неправдиві?
– Я не знаю, Якове, ні про чутки, ні про Гріх, – відсік Добрушка. – Та й знать не хочу. Бери ярчука і йди звідси. Ми ще поговоримо з тобою, але не зараз.
Князь уклонився і наказав Пухнастому йти за ним. Собака, зрозуміло, вагався. Зиркав то на окутого полудою товариша, то на дяка, то на того, хто наказував. Кінець кінцем покорився і з опущеною мордою поплівся за Таром.
Коли вони вийшли, князь вирішив, що треба відвести Пухнастого до свого куреня та після всього і ярчука, і Махана повернути до звичного вигляду. Тварини, що балакають, викликали у Тара дисгармонічну відразу. Може, саме тому, моделюючи прокляття перевертнів, князь так і не наділив останніх здатністю розмовляти.
* * *
– То буде мій товариш, йогі-го?
– Ні, – відсік Тар, підходячи разом із Пухнастим до коня. – Бажаю одним пострілом двох вразити.
Кінь не швидко второпав, про що мова.
– Йо-огі-го… А я вже звикати став до балачок.
Тар не звернув на нього увагу. Всівся на лаву біля бокової стіни куреня, подивився, аби нікого не було і знову провів магічний жест. Від пальців потягнулась синьо-зелена пара і, потрапивши до пащі собаки, за мить зникла. Не в приклад Махану Пухнастий почав говорити без ускладнень.
– Що з Іваном? – прохрипів ярчук.
– То ти нам розкажи, – князь запалив люльку. – Що трапилося біля стовпів?
Пухнастий на мить відвів голову. Він зробив те повільно, із почуттям: зовсім як людина, якій соромно. А потім поглянув карими очима із надто помітним ірисом довкола зіниці.
– Моя провина, – зітхнув собака. – Я ж не міг знати, що та гола людська дівчина – зла бісівська.
– То дівчина все ж була?
– Була, – погодився ярчук. – Я не відаю, про що саме казав Іван, бо людську до цього лише частками розумів. Та мені здалося, що не він, не інші, не можуть згадати, що відбулося насправді.
Тар випустив довгий струмінь диму.
– А ти – кмітливий собака, – промовив князь. – То кажи вже, як було.
– Добре, людино. Було так, – собака ліг та почав, заплющивши очі (Тар на це згадав, що собаки пам’ятають через ніс, то очі їм лиш заважають): – Коли ми прийшли до каміння від яких тхне смаленим, Іван наказав мені патрулювати, а сам із іншими козаками сховався у кущі. Після шести подихів вітру, сімнадцяти метеликів, двісті тринадцяти цвіркунів, сорока ропух та того, як я відчув одного водяного щура між дерев чи, може, просто з дерева – я, на жаль, не зміг відрізнити – до каменю наближалась нелюдська дівчина людської подоби. Її волосся – то водорості, шкіра – наче пелюстки квітів, а піт – схожий на молоко. Вона йшла, не торкаючись землі. Я оскалився на неї та ніхто, ніби нічого не помітив. Де йшла вона – квіти розкривалися і випускали пилок. Кілька птахів сіли їй на плечі. Щур, якого я відчув раніш, прибіг до неї і став крутитися біля ніг. Я не зрозумів, що саме… Може – щур, може – дратівливий пилок… В якусь мить я не стерпів і з усієї злості впився дівчині у ногу.
